[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 3 из 4
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • »
Форум » Творчество » Литература и поэзия » Пісні козлів... (Максим Холявін)
Пісні козлів...
ТюлькаДата: Пятница, 24.02.2012, 12:28 | Сообщение # 31
Худописица
Группа: Администраторы
Сообщений: 1111
Репутация: 17
Статус: Offline
Макс,

Из этого стиха прям песня вышла. Предложи в Киеве каком-нибудь продюсеру. smile
 
SatyrlekinДата: Суббота, 25.02.2012, 12:21 | Сообщение # 32
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Я лучше предложу Бузулукам. wink

Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Среда, 07.03.2012, 02:05 | Сообщение # 33
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Небеса
Дивитися вгору – небесна літургія,
дарує-дарує себе нескінченно,
на щоки дихає теплом і холодом,
небо біжить, небо крутиться, світиться,
небо – блакитні очі космосу,
вмістилище Прабатька Сонця,
розплющити очі й радіти-радіти,
бо там завжди воно – завжди воно…
І щастя знати, у скількох очах
його відбиток майорить,
скільки язиків із нього п’є священну воду,
скільки вух його божественну кантату
великими й малими валами набирає.
Колись вітри розвіють порох тіла
й складатимуть із нього слово «Вічність»,
а доті вузлик мій на мотузку божественної пряжи
тріпоче від усього, що на небі є красиве.

Небо – вода, океан океану,
небо – повітря: азот і О2,
а також ще декілька для повноти.
В нього стирчить мій хребет
і до нього простягнуті руки й дерева,
що інше ми, ніж ті нитки,
які серця зшивають неба і землі?

Я дивлюся уважно в яскраву точку в небі.
В неї кругле імення – Со-о-о-онце…
Але мені здається, що насправді просто я
вертаюся до себе й вся моя свідомість –
зворотній бік небесного проміння.
І вся Земля – фасетне око відображень
мого гарячого безумно серця,
воно таке – не може не тікати,
не бігти в безкінечність, відчайдушно
себе не витрачаючи до пустоти,
якби не замкнені долоні на імення «ти».


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Среда, 07.03.2012, 02:06 | Сообщение # 34
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Навколо точки хороводом з «я» танцює «ми».
«Я» на тонкій мотузці долі – вузлик, що зісковзує униз.
Ведеться гра на тисячі площин, за кожним власна правота,
за кожним нездатність інакше, бо на мотузці вузлик «я»
зісковзує униз. І комусь бути каменем, деревом, попелом,
дверима, ключами, смичком по нервовій струні або листям осіннім…
Дивовижно, як тут взагалі вбачається сполученість,
як полюси тримають рівновагу, а «я» і «я» у сумі «ми»,
як «ми» спроможне визначити «я», як стріли ув обидві сторони летять.
На мідний дріт розтягнуте священне коло, замкнений ланцюг –
струм тихо ним біжить, потріскуючи скрутками, як колеса трамваю
бах-бахають на стиках рейок вранці… все дорога довга до себе такого, як ти є –
слова – розгадки загадки маленької, але – лиш тільки течія на все
відповідає й неправильної ради не дає, і поза межами, на іншім рівні сну,
вже ближче до прозорого проміння ти, до ультрафіолетового спектру,
до сяючої точки – до зорі твого відносного по суті абсолюту,
до сонячного серця, лиш тобі відкритого, із-поміж тисячі його дверей
для кожного ним твореного дива. В процесії таких самих, як ти,
летиш туди, але навічно – по орбіті, сотні тисяч років ще твоїм
утіленням і переродженням летіти. А нинішнє життя – всього лиш вузлик
на мотузці «я» в руках гіпотетичних мойр, спіраллю в’ється в порожнечі
від самого початку вільна воля…


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Среда, 07.03.2012, 02:06 | Сообщение # 35
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
І мабуть не мабуть, і мактуб є мактуб,
і назад не вертає дорога ріки, і попереду вже
степовий Рубікон, і сьогодні так треба,
і Лахезіс ножі нагострила уже –
на руках у істориків стилі шкварчать.
Так питання колись раптом стане ребром,
і ціна завеликою стане умить,
так із піхв у повітря злітають мечі,
шелест їхній крилато несеться угору…
Закамлають у бубни волхви, в барабан
вдарять руки суворих богів, і недобрий
прямий горизонт рине в око короною стріл,
і любов заримує знов кров у залізному сні.

Там, над містом, чума, порятунок – вогонь,
за вогнем знову прийде вода і очистить лице,
там у вежі царівна, царівна-життя, тихо жде,
її очі сухі, її серце важке в грудях юних застигло.
Між нами безумство, заквітчаний рот
поглинає усе, Чорнобога розірвані груди,
Білобога похилені плечі, й танцює танок
зубата й завжди справедливая Калі.
Ми їхня десниця, у наших бажаннях
ледь жевріє світло на тлінні безвиході,
відчай мурує вал сили на серці,
із минулого кличемо луння Краси,
і ненависті більше нема!
Такий цикл, так треба, зима і весна,
літо, осінь – утворюють рік,
із зерна благодаті приходить чума,
випробовує всіх – на якість сіль…

Все ближче і ближче – обрій,
все глибше і глибше – запах,
все гостріше й блискучіше долі
лезо і гіркоту у роті народжує прах,
і долоні стискають потужніше меч,
і заноситься лезо – вище,
вітер в залізо, залізо в чоло,
уперед і вперед – по колу…
…краплина в раковину з брів,
видих з глибин, і наводиться фокус –
на дзеркалі… Фон білих небес,
обличчя твоє на ньому,
рука на тріснутому склі малює – кому…


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Пятница, 23.03.2012, 17:25 | Сообщение # 36
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Небо обертається щоками: ліва – біла, права – чорна.
Дивиться на мене ластівкою й вороном,
щедро пробачає і вбиває покаранням,
зрештою, нічого не вчуває – не сентиментальне.
Рівно гріє й холодить, і промовляє громом інколи,
не чесне й не безчесне, лиш таке, як є…
Небо! Твій порожній синій дзвін найкраще слухати,
повільно терти на зубах творог тої безмовності.
Не шукати зігрівань в тобі, лиш простір для повернення,
дерева нас туди закинуть через років тисячу.
Ми звідти падали колись промінням сонячним
із серця духа невимовного вібрацією музики,
тепер насіння наше проростає вгору, вгору…
тісниться листям на земнім вологім лоні.
Комусь упасти стисненим долонями і жорнами,
безжалісними жорнами камінних берегів хаосу,
комусь ставати стінами і згарищами чорними,
у зморшках плоду зрілого зітлілим сірим пилом.
Комусь же сяяти, продовжуючи лінію
свого Прабатька – Сонця дивовижного,
комусь плодити насолоду й силу,
й великий, як над степом небо, усесвітній сум…
По той бік слів тече сакральна музика –
хори григоріанську тягнуть поліфонію,
на вітражах уяв дитячих зайчики танцюють,
а у крові щасливій темний зріє хміль.
Душі протяжність має шанс торкнутися долоні
й замкнути раз хоча б ланцюг спіралі Вічності
на химерні звиви зоряної долі,
в туманних далях верховин великих
над кінчиками спраглих неба трав.
У мить одну колись луна на небі дзенькне,
в секунду вміщуючи все життя твоє,
і на обличчі Сонця надвечірнього
майне пелюстка сліду твої усмішки…


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
ТюлькаДата: Пятница, 23.03.2012, 23:42 | Сообщение # 37
Худописица
Группа: Администраторы
Сообщений: 1111
Репутация: 17
Статус: Offline
Макс, предпоследний особо мощный, хотя мне все нравится.
 
SatyrlekinДата: Суббота, 24.03.2012, 14:17 | Сообщение # 38
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Тюлька, боевик, что ж поделаешь. =) Вообще, предпоследний вирш о внутреннем борении. О социальной стороне жизни. Вот когда ты вроде бы и себя потерять не хочешь, и боишься поражения, но понимаешь, что другого пути нет, что отступить, скрыться в тень - это тоже поражение и унижение. И приходится иногда размахивать внутри себя мечами, принуждать себя думать о худшем, чтобы закалить дух. Пустота жизни всё время идёт рука-об-руку с насыщенностью, и иногда бывает тяжело их внутри примирить между собой, найти место для жутких вещей человеческого мира, которые хочется исправить. А исправить, на мою думку, получится только одним способом - приумножать духовную силу.

Последнее - это уже просветление. За последние дни я насытился информацией, и количество переросло в качество. С помощью музыки я разогнал сознание и многое внутри стало на свои места. Вернулось чувство красоты и глубины жизни, можно сказать, "царевна-жизнь" была освобождена из чёрной башни. Сейчас перечитал боевик, и понял, что субъективно для меня крайняя вещица сейчас намного ценнее, хотя они, по сути, друг за дружкой по смыслу следуют.


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Вторник, 03.04.2012, 17:23 | Сообщение # 39
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Я хочу жити посеред живих!
Живі! Благословення вам!
Я хочу жити посеред життя!
Життя! Люблю тебе й тобі молюся!
Я хочу, щоб краса з долоні променіла,
краса – то правильність невидимого сенсу
у всьому – «так» і «ні», понад усе – amor fati
й благословляй блаженну мить серед живого і живих…
Де ковила, де явір й граби, де жито й де Дніпро,
де ти та я, та ми з тобою – тягнемося вдалечінь,
і в кожнім кроці відгуки любові,
і більше тягнеться між слів…
***

Я запишуся добровольцем в армію Весни,
над київськими шанцями блакить – її корогви,
у ніздрях запах вогкий розімлілої землі – солодкий
- сонливе Сонце вигинами поцілунки ллє.
Тіла в блакитний ґрунт, птахи відправлять службу,
усе зав’ється у весняній літургії.
Не жаль померти за таку надію,
і правда часу назавжди за Нею.
Вклонитися тобі, богине, і тримати
в руках мечі та автомати міцно,
так сталося, що наша зустріч радісна
прийшлася на відродження війни.
Її жахливе тіло на теплі відтануло,
тепер веснянки тягнуться над маршами.
Майбутнє тішить нас до тебе приналежністю,
ми добровольці в армії Весни, а це немало,
це підпис під петицією миру,
це підпис під петицією радості,
це підпис кров’ю в Декларації Життя.
І навіть у поразці правда залишатиметься тут,
на місці крові маки проростають,
щоб дня наступного прийшов рум’яний травень,
і в білому дівчата повели на наших грудях хоровод.
***


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Воскресенье, 17.06.2012, 17:32 | Сообщение # 40
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Пасічник
…і я даю життя –
чомусь нелюдському
нелюдяному –
плоть здійснена,
нелюдяна краса…
тепер ми дивимося у вічі одне-одному,
моя рука допомогла
життю зродитися, тепер
в мені народжуєш ти музику…
подяка, відповідь, між мови репліка.
Велике щастя – знати світ за межами людини,
велике щастя стати трохи більше, ніж…
і грати музику в потоці існування
в безмежжя від ўласних* меж…
_____________
* - адаптация к ритму слова "власних" - "собственных".


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Воскресенье, 17.06.2012, 17:34 | Сообщение # 41
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!
Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки
твого довічно нестаріючого тіла, широкі груди й стегна-береги,
потоки сліз і насолоди гук у співі крихітних пташок на сході Сонця,
твоїх безсмертних мертвих і живих, великих і малих,
несправедливість і великодушність, нещирість і за правду на вогонь
маленький крок – для людства і недолюдства у вічність…
Скажи, скажи, не треба більше таємниць, не треба дурощів,
бо надто вже старі з тобою ми, твої загублені облудні діти,
пасинки твої, ще замолоду сиві… жертви і боги, по правді – гумус,
пелюстки квіток коротких весняних, підсічений під корінь колос…
То може, буде хліб? Пали вогонь, налий вина собі, та розкажи,
хоча ні час, ні місце не підходять аж ніяк на сповідальню,
проте коли те буде, вже коли, як у твоїх соборах ґвалт невинних,
ти розкажи, ти розкажи, і стане легше нам, зомлілим,
із ночі сходитиме день, ж бо вічно так ісходить сходом,
ти розкажи, і буде хліб, і буде щастя невимовне,
коли помре тягар із літ, заліза змішаного з кров’ю,
ти розкажи, ти заспівай, проти вогню свого безсила,
як в пекло падатиме рай, як рай народиться із пекла,
як хвилі ляжуть на пісок, на мармур, на папір, на шкіру,
зітруть війну, і мир зітруть, і заберуть усе в могилу,
залишать тільки пару лун від фресок і посеред тріщин,
вона летітиме все вище, допоки стане сторінок…
ці крихти віддамо птахам – нехай летять понад руїни,
не вберегти нам наше тіло, то хай у них воно – горить…
***

Відлуння Фріди


Т.К.

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.
***

Хмари
Молюся, щоб хмари твої в площині невимовного неба
пофарбовані вічно були кольорами безумного Сонця,
щоби свіжість зелених вітрів понад степом сухим
огортала твій нюх трансцендентним аромоксамитом.
І дощило щоби для відтінків блакитно-рожевих,
коли світло згортає доби килими в бік очей чорнобривої ночі.
По дорозі з асфальту, по дорозі залізній – тіло вірно витягує душу –
в макрокосм з мікрокосму промінчик маленький,
на руду переплетений косу…
***

Життя – обіцянка великої бійки,
складання планів стратегічних,
напевно щоб перемогти,
богатирі не ми, і заново навчитись
сценарії писати доведеться нам
смішних і страшних драм,
і з плахи покотитися
чиясь ще може голова,
хоча й не хочеться бруднити
папір червоними чорнилами занадто…
…любити більше, менше патрати,
але втопити доведеться нам тоді
всі біди у вині розлитому себе,
неначе винним океаном стати,
щоб захмеліли і зірвалися в екстаз
заблудші люди…
…це наш дар – іконостас лозовий,
мармур поруч хутра дикої пантери:
«Він якщо був хліб, то я буду – вино,
сухе і черстве перше злити треба добре,
і потонути…» З-посеред облич
звіриних вибрати своє – і бігти
в степах незнаного в незнане
й не відати гріха й прощення,
і опинитись на межі, на лезі чесності
і тайни… рука останній завиток
залишить, стисне меч міцніше,
душа піде назустріч тиші,
пірнаючи в туман
із кожним кроком…
***

Пряма – ілюзія,
історія прямує
по колі вигнутім
з нізвідки в нікуди,
ми замалі, аби відчути поворот,
ми замалі, щоб чути стогін рейок,
як атомний трамвай повільно поверта…
Чекати нічого,
нема чого чекати,
і бігти – значить
безнадійно все проґавити…
Право-ліво, вгору-вниз, всередину-назовні –
відносно все, а кола по воді вертаються у воду.
Я око зупиняю на пейзажі по той бік турботи,
Я поки ще мілкий,
я поки ще початок,
струмок широкий радше,
не ріка…
В мені пливуть благословенні хмари,
сни гілок й насіння пудра зеленава,
навколо світ – вистава, і кожний в ній глядач…

…ніхто не йде нікуди, а стрілки круг той самий
проходять кожний раз, одну й ту саму мить.
***

Іронія, думка – більш крихка ніж тіло,
навіть як у Кафки – переживає нас,
папір надійнішим є свідком,
ніж будь-яка людина,
і слід в піску історії
несе крізь лютий час.
І я все більше переконаний –
Природа є Диявол,
і богу розуму її не осягти,
усмішка сатирична
зміїться по вустах її,
таку закрутить драму,
що тільки камінь
витримає…
Тому тонка і ненадійна шкіра
збирає мушлі й мох – мундиром,
плекаючи малесеньку іскру,
нікчемний нановольт,
який запалює світи.
***

Мовчання скель і написи вітрів
просякли шкіру на його обличчі.
Скажений птах у вирій не летів –
чекав на промінь в сніжній сліпоті.

Мистецтво дивне є – вирівнювати голос
малого серця з шумом пустоти,

потім тендітну білизну псувати красним складом,
орнаментом червоним першої весни…

Дракони і верблюди, діти й тигри – на тропі,
закон - ілюзія, крихка світобудова,
жорен тертя поміж собою –
із того борошно в долоні – доля

кожному своя, зрости і захисти – отри-маєш,
боги і сарана – не допомога, тільки ти,
один єдиний, і як пощастить,
один й один із часом стануть два.

Мовчання скель і написи вітрів
просякли шкіру, і тому вогонь
у колі дружньому стократ цінніший,
і жменя борошна в утомленій долоні…
***


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Понедельник, 18.06.2012, 10:35 | Сообщение # 42
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Это уже третья книга стихов пошла... надо что-то с этим делать...

Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
Капитан_СлепоДата: Пятница, 22.06.2012, 20:36 | Сообщение # 43
***
Группа: Администраторы
Сообщений: 1659
Репутация: 14
Статус: Offline
Пробовал искать издателя или (и) мецената?
 
SatyrlekinДата: Пятница, 22.06.2012, 20:50 | Сообщение # 44
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Капитан_Слепо, в прошлом году пробивал издательства, но там либо поэзией не занимаются, либо только за свои, либо только именитых кадров берут. Меценатов пока не искал. =) Вообще стремящиеся издаться сначала в журналы шлют, но у меня с журналами почему-то не заладилось - всё в тишину ушло. Сейчас творчеством заинтересовались девушки из Кривого Рога, но попасть к ним на чтения пока нет возможности. В общем, какая-то игра в "да, но" получается, так что это скорее эдакий риторический вздох. =) На поэзии нынче славу сложно заработать, особенно когда ты скромный пролетарий социального фронта и нелюдим. =)

Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
Капитан_СлепоДата: Пятница, 22.06.2012, 21:02 | Сообщение # 45
***
Группа: Администраторы
Сообщений: 1659
Репутация: 14
Статус: Offline
А ты походи нашим клюбам, почитай - глядишь, и меценаты подыщутся через пару-тройку годков. smile
А вообще, чтобы нашёлся желающий издать, он сначала оценить должен. Мне кажется, в этом плане у тебя больше шансов в Киевке или во Львове.
Хотя - как знать?...
 
Форум » Творчество » Литература и поэзия » Пісні козлів... (Максим Холявін)
  • Страница 3 из 4
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • »
Поиск: