[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 2 из 4
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • »
Форум » Творчество » Литература и поэзия » Пісні козлів... (Максим Холявін)
Пісні козлів...
SatyrlekinДата: Суббота, 09.04.2011, 22:04 | Сообщение # 16
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Капитан_Слепо, ну, дионисийские мистерии не просто "спрыскивали" плодородие, учение Диониса в высшем развитии напрямую отражает вопрос о единстве с миром. Так что всё в рамках. =)

Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Воскресенье, 05.06.2011, 13:06 | Сообщение # 17
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Палять місце, риють місце – тіні хмар і пломінь Сонця,
то злітає в гору купол, то руїни там чорніють.
То темнота гусне криком, каганець то ледь жевріє,
там колись співали гімни й голосили голосіння.
Там крутилися спіралі, там хрести тримали тіло,
там боролися віками воїни та сучі діти.
Медом мабуть помазàне,
жнивом плоду спокушèне…
Ні, там просто стрижень вставлен
крізь часи, віки, епохи –
вертикальна вісь дороги,
сенсу поза семантичним
полем догм раціональних,
там застигла справжня правда,
Алатир наріжних плинів,
все-як-є є ненастанно,
є в триформ’ї златоціннім.
***

Друковане слово вбивається в звивини маршем;
колір фарб виїдає мій розум, лишаючи форми химерні;
музика полум’ям килимового бомбометання
не лишає й сліду від стін, лиш відбиток, як тінь, на породі –
родилися у спалахах думки
корогви храму без храму - Природи.
***

Великі руки ніжності тромбона
шифрували краплини й червоні вогні
в глибинах мокрого асфальту.
Шифрували свинець у висоті,
що розряджався на мене сльозами,
що сповивав у сонливі дискомфортні мрії,
що нотами томливими ковзав по серцю Осені,
розповідав про таємничі лінії – поза,
поза очами відображеними в склі
самотнього і жовтого автобуса,
гортав надії, наче альбом старих і сірих фото…
…крізь ватний гул і невідомість плив – додому.
***


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Воскресенье, 05.06.2011, 13:40 | Сообщение # 18
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Кидаю бісер у вакуум,
чекаю відлуння,
воно не приходить…
Наскільки ж глибоке
й порожнє це серце
байдужого космосу,
чи є в нього дно – взагалі?
***

Ми обвалилися з нігредо.
Нам не лишили ключів до енігм.
Ми тимчасово тут, життя – пряма
від вокзалу до вокзалу,
від «ні» до «ні» дорогоцінне «так».
Ти і я – дві самотні цеглини
у фундаменті храму, глина
по колу, що ніколи не побачить дах.
Нам лишилося мріяти й класти себе
терпляче й наснажливо в землю,
затягувати петлі на светрі,
поки повітря вривається в легені,
поки летить на листя СО2,
поки болить і тішиться душа
на Сонці свого уявного вічного Літа,
своєї тривалої Осені в золоті й полум’ї,
в надії й гріхах, в помилках і етапах,
в поті лиця і мозолях натруджених рук,
під рев дисторшованих клавіш під дахом,
під співи птахів на карнизах дурної макітри…
І надвечір вже іншого стає не треба,
праця зроблена, ми вклалися в строк,
нам з екрану мерехтить майбутній храм,
принаймні, план, принаймні, квітів спалах
торкається живих ікон, торкається ліній живих,
трохи довших за ту, що пряма, трохи глибших
за «ні», трохи ближче до «так»… навесні.

Ми обвалилися з нігредо…
Ми ліпимо ключі до енігм.
***

Душа – рафінований біль за все.
Пекуча грудка поперек грудей,
тромби в артеріях, тиск на межі.
Душа – полохливий птах, вічна жертва
вогню і морозів навколишніх битв.
Висить одинокою зіркою на чорнім шовку
матерії темної, взятий шанс із мільйона не взятих.
Душа – лезо бритви, розтинає навпіл
серце, судини, кишковик, гениталії, мозок.
І кров’ю нестримно по знаках життя, по землі,
невпинна тимчасовість, незначущість, tabula rasa,
сліпе сяйво, що пише без змоги потім прочитати,
андрогінна містерія, пошесть живого, молитва…
Полум’я свічки серед океану, сумна усмішка
на губах воріт зачиненої Вічності.
***


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Воскресенье, 05.06.2011, 13:41 | Сообщение # 19
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Чи є в мене щось,
окрім синього Неба і чорного тіла Землі,
її Трав і Дерев, і Тварин, і Людини, що віддано поруч,
крім бурхливого Сонця, рухливих Зірок,
і роз’ятрених Квітів з п’янким ароматом кохання?..
Я не маю нічого більш справжнього,
ніж оці дивовижні потоки у скрині моїй кістяній,
ніж шершаві і теплі долоні на скронях,
ніж відблиски на жвавій воді...
Мені більше нема, кому можна молитися б,
мені більше й не хочеться вже нікому
віддавати свій жаль, віддавати свій біль,
віддавати розпечені мрії й конструкти сліпих почуттів,
віддавати утомлену радість, гірке моє щастя,
й сміятись, й ридати від чогось такого, чому нема імені,
чому тільки музика здатна сказати своє вічне «так!»,
що ковзає по краєчку ноти на піку мінору,
неначе краплина роси по зеленому лезу трави,
й у ній розсипається Промінь… о боже! Мій вранішній промінь…
Моя мить, де на вузол зав’язані дні.
***

Ми з мінором так довго разом,
що у ньому вже більш ні краплини від суму,
тільки гай і ландшафт, тільки світло та світ,
тільки скельця і смальти священні шматки
укладають ікону для Сонця й тянучого погляду
з кулі на нього.

Із кулі-клубка павутиння очей
сповиває у вектори аркуші сині,
зеленим фарбує пахтіння ночей
травнево-червневий квітковий алюр
і вибухи, вибухи білих дерев…

Ми з мінором, як мед із вином,
суміш поміж натхнення і відчаю болю,
сплітаємо руки невидимих тіл
й кричимо, хоч ні звуку за межі підкорки,
хоч ні звуку, але тріпотіння струни
заспіває сонату на інших частотах,
наче понад хмаринами тягнеться нота,
наче смерть – тільки пауза поміж частин…
***


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Пятница, 10.06.2011, 17:12 | Сообщение # 20
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Коли твій дух злітає до верхівок над галуззям
і насолоджується співом солов’я,
у жилах твоїх закипає кров,
у жилах твоїх закипає земля.
Коли твій погляд у симфонії ранкового проміння,
і ллється захват, перетрушуючи тіло, наче струм,
твій дух двома ногами впертий в біологію,
з тканин й рідин бере початок твій квітковий шум.
Так стали ми – безумні спалахи над чорною безоднею,
так ми з’явилися в таємній логіці речей.
Так є ми й так йдемо назавжди геть, лишаючи лиш тіні,
лиш тіні десь в глибинах там – по той бік від очей.


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Суббота, 10.09.2011, 01:19 | Сообщение # 21
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Відстані розтягують наше гілля
і народжують потребу в якомусь латте, чи фастфуді,
загострюють наші зіниці до простору і до Сонця,
роз’ятрюють шкіру душі, перетворюють нас на суцільну
ерогенну зону, коли нерви, як голки, і голками по нервах
танцюють 7 500 почуттів у банальному кафетерії,
небанальному ресторані, або навіть десь серед індустрії
важких, непідйомних металів, скрегочущих чайками рейок.
Джем джаз-банди на хліб, джем пост-року із книг до повік,
і серед загадкових речей вимальовується ще більша –
загадка руху речей. Ліхтарі за вікном, світлофор заграє
з поворотами, фарами й блиском по фарбі, а також – із Заходом –
супровід нашого соло, супровід нашого дуо, супровід нашого тріо,
супровід луння відірваної голови, крізь яку на цей світ прокрадаються сни.
Між турбот розкривається пам’ять, між марнот завойовано право
зупинитися і посидіти, постарішати трохи разом – у вирі молекул
і викривлених векторів електронів, стовпів і натягнутих проводів, тролейбусів
і поїздів, літаків і тривожних дзвінків, матюків, ордерів й просто цегли –
знаходимо все ж таки ритм,
все ж таки формулу тайну, обіцянку, радіохвилю,
раз на час – пік, екстремум, есктрім…
***

Приозів’я
Медова земля – тут повітря таке золотаве,
ізотерми плетуть свою сітку, як ті павуки.
Білі плями невидимих храмів поперед очами –
як на вулицю вийдеш – паломник вже в краї святім.
Загадкова степова пустеля, наче шкіра Левіафана,
виростає пластами із Моря, із гарячої пащі Азова.
Від гармонії рис в мене піт на чолі й в серці рана,
невимовність пташиною груддю на ґрати грудні.
Тут богам колосальний кальян звели в жертву,
щоб дозволили пити метал і сувати у нього долоні,
але вік доживає, і варто кидати палити
їм там, поки є ще можливість уникнути раку легень.
Медова земля – ґрунт від того настільки бджолиний,
що гудить серед звивин торкання його резонанс.
Він такий еротичний, як груди креолки на пляжі
в надвечір’я розпечено персиково втомлений час.
Сонце щедро вливає наснагу, щедро так, аж вертається потом,
замикає ландшафт на коротку – іскри сиплять кривими віршами.
Заспівати – то тільки кричати, безглуздо: «Так солодко! Солодко!»
Тут мінор атмосфери впадає в тугий візантійський настрій,
сараною стрічає розхристана ніч, сон вступає володарем твердим.
Розчиняюся в темряві після дванадцяти в запахах
мірро і ладану від шалених фіялок, розгортаю себе килимами
понад пам’яттю в gif’ах картин. Так чекаю на ранок,
коли Схід знов розплавить карамель і меди.
***

Берег

Doch alle Lust will Ewigkeit -,
- will tiefe, tiefe Ewigkeit!
Friedrich Nietzsche


Сидіти на березі Вічності,
бо ти сам є той берег.
І досвід гіркий обіцяє, що хвилі
колись тебе все ж таки змиють…
розмиють, і тільки стріла
твого погляду лишиться довго летіти
у напрямку простору вже неевклідового,
з її точки зору – з нікуди в нікуди.
І щільніше нема відчуття, що «ти є»,
проте, чи ти був чимось іншим
щоб судити про те, що можливо, й на що
заборони накладено тяжку печать
з руки дійсності?..
Берег, твоя квінтесенція з ока
по схилу щоки підсолодить оцей Океан.
І наскільки б непевною всім не здавалась
позиція тверджень за межами віри,
така тятива набагато пружніше дзвенить,
резонуючи з обрію лезом напроти.
Ризикнеш уявити, що смерть все ж таки – не кінець,
що лиш ширше обійми розкине тоді твоя сутність –
Землі, й розіпне себе в наслідках років століть
невблаганних випробувань.
Океан даруватиме шанс знов відкластися десь
на шматках побудованих храмів скелетами рифів.
Й на тебе знову будуть сідати птахи,
а в тіні тихо плавати риба.


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
Капитан_СлепоДата: Суббота, 10.09.2011, 09:31 | Сообщение # 22
***
Группа: Администраторы
Сообщений: 1659
Репутация: 14
Статус: Offline
Хорошие стихи, Макс.
Временами даже хочется воскликнуть: "ах, наш украинский Джим Моррисон!" biggrin
Но и без шуток - классная философская поэзия.
Правда мне пришлось изрядно потрудится чтобы раздуплить - я жеж весьма несилён в украинском. sad
Даже несколько раз пришлось прибегать к гуглу-переводчику, он выдавал корявые версии перевода, но я в итоге прояснил для себя всё.
Макс, а у тебя нет желания просто и с чувством прочитать стихи на камеру и залить их на Ютуб? Было бы хорошее приложение к печатному тексту.
 
ТюлькаДата: Воскресенье, 11.09.2011, 09:43 | Сообщение # 23
Худописица
Группа: Администраторы
Сообщений: 1111
Репутация: 17
Статус: Offline
Мне особенно берег понравился! smile
 
SatyrlekinДата: Пятница, 16.09.2011, 14:19 | Сообщение # 24
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Капитан_Слепо, мерси-мерси. =) Сравнение с Моррисоном весьма льстит. Вот, правда, не знаю, насколько стихи философские. Оно вроде бы и размышления, но больше всё-таки отражения состояний, своего рода стихотворная хроника внутренних движений. Там много от ностальгии, много от описания Природы, много от мыслей о смерти (не декадентских, а именно философских - наверное, наиболее подходящая под описание часть). Думаю, это тоже кусочек "Археологии настоящего". =)

Quote (Капитан_Слепо)
прочитать стихи на камеру

Знаешь, Кэп, думал. Только не на камеру, а на диктофон. И, скорее всего, это даже необходимо, потому что ритмика, как видишь, диковатая. Сам даже путаюсь иногда, когда перечитываю. =) Надо одоступнить форму.

Тюлька, это из-за птиц и рыб. =) Я, когда эти строки ваял, - как раз вспоминал Бузулуков и звуковой дуббизм. =)


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Среда, 09.11.2011, 23:44 | Сообщение # 25
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Дарниця
Яка радість за фіранками мінору причаїлася
і слухає, як люди шелестять біля метро?..
У косу сплетені акорди на звивах зберегли тепло,
яке вже не вивітрюють шалені шторми пустоти.
Коли нема куди іти, ти, мабуть, там уже, де треба,
мета шурхоче під ногами, й сенс у вухах стукотить,
гудить артеріальний тиск по правильних частотах,
небо – зливає промені з долонь широких хмар
тобі у вічі, в час, коли ти переходиш якусь порожню магістраль
у пошуках насущного, на нервах, проте, тримаючи тональність
іншого рівня. Дарниця. Чи можна було б придумати ще менш
догідне місце для цих думок? Але хіба душі відомі рамки
з тих пір, як зникли орієнтири, як навкруги тільки пітьма
і сутінки, і степ, і ліхтарі мандрівників, і вогнища якихось істин?..
Мій аркуш вже давно не чистий, і кожен звив будує свій
таємний символ, батік по мантії заплетеного навкіс звуку,
в яку загорнута невидима таємна радість,
за те, що далі нікуди, вже тут – лежить незримий,
плеканий сенс, і тиск буття шалений
із туфель шелесту, відгуків голосів,
автомобільних виїв й виїв із метро
імпровізує щось… без слів, без вигляду,
без меж. Але для тебе одного, огорнутого
ковдрою навушників й бездум’я.


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
ТюлькаДата: Вторник, 07.02.2012, 11:33 | Сообщение # 26
Худописица
Группа: Администраторы
Сообщений: 1111
Репутация: 17
Статус: Offline
переводы отделила: http://boozoolook.ucoz.ua/forum/3-242-1
 
SatyrlekinДата: Понедельник, 13.02.2012, 02:47 | Сообщение # 27
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Азовські містерії
Я навіть не молюся вже – танцюю,
себе твоєму віддаю вогню, Азове!
мені так дивно – винищення тіла
зсередини – ціна кохання й поклоніння.
І демони, й боги всі тут зібралися на шабаш,
на люту битву, степову Махабарату,
мене руйнує звук любові, голос неба,
нігтями у плоть землі занурюючись, втопленого,
в священнім морі заново народженого.
Спіралі креслять лезом долі, вимальовують мереживо –
тонких лискучих шрамів через звивини,
живуть трьома жінками в гирлі Кальміусу,
і дивляться палахкотіння Терпсіхори
в моєму тілі, відданому мною добровільно
на заклання моєму богу, круговерті,
прозорому затисненому болю, насолоді –
золотим безумним хвилям,
і зеленому полотнищу солоному,
від того білим розливається на очі
сталевий колір й колір крові
примішується в спектр смолоскипа.
Мені не стане керосину, газом видихну,
зі страхом змішане чуття захоплення,
по тілу поповзуть сліди льоту натхнення,
і зрештою залишиться лиш попіл…
З піском мішає душу тік тандаву,
трясе, не живить сентиментів…
Коли ти віддаєш себе в жертву –
стаєш єдиним з тим, у що закоханий,
все буде вогонь, повітря – наснага пломені,
ми залишимось тут у повільнім горінні землі…

Згорни мене дбайливими долонями,
засип мене у серце поля сірого,
благослови на шлях у неможливе,
за сотні мільйонів років
ще причастимося з тобою тіла літа…

Azov mysteries

I don’t even pray – just dancing,
I give myself to flame of yours, Azov!
…and feel so strange – destroying of the body
is price for love and for the worship.
All demons and all gods – they all come here
for cruelest of the battles, steppen Mahabharata,
The sky destroying I with voice of love,
drowning its nails in flesh of black fat earth,
reflecting in the face of sacred sea reborn again.
The fates are drawing spirals with their blades,
they crossing net of scars over the brain,
they live together as three women into outfall of Kalmius
and watching Terpsichore is burning in my body,
I gave for sacrifice by my own self for god
of ever spinning, transparent pain suffocated,
golden waves of ecstasy and salty green wide fabric,
of that the steel of white is flowing onto eyes
and color of the blood is mixing with the specter of the torch.
If there wouldn’t be enough of kerosene, I’d sigh it out with gas,
with fear is mixed the feelings of the rapture,
inspiration traces cover up the flesh,
and in the end the only dust remains…
The soul is weighted with the sand by tandav,
it shaking, never makes no sentiments…
When you sacrifice yourself – you come one
with that you love, the fire will be all, all be the fire, so
the air is inspiration of the fire and we remain right here –
in flaming slow of soil…

Enfold me with your careful hands,
put me into heart of fields of gray,
bless me for impossible the way,
after one hundred millions years
we’ll get Communion with summer body once again…


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
Капитан_СлепоДата: Понедельник, 13.02.2012, 11:30 | Сообщение # 28
***
Группа: Администраторы
Сообщений: 1659
Репутация: 14
Статус: Offline
Весьма страстно. Я бы сказал - глубокая мощная страсть, кипящая в глубинах. Как сталеплавильная печь. Из такой наверняка выйдет хороший материал для звездолёта. biggrin
 
SatyrlekinДата: Понедельник, 13.02.2012, 14:48 | Сообщение # 29
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
М-да, это вчера пробило. Визиты на Родину и встречи с дорогими людьми насыщают энергией. =)

Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
SatyrlekinДата: Четверг, 23.02.2012, 21:18 | Сообщение # 30
Группа: завсегдатай
Сообщений: 958
Репутация: 16
Статус: Offline
Ми з тобою одні за кров’ю,
ми з тобою одні та й глибше,
ми з тобою дивились в небо
і нам снилися схожі сни.
Усміхалися попри біди,
танцювали по власнім болю,
розкидали навкруг каміння,
і змикали в одне долоні…
У нас просто немає іншого,
та й не треба простіших виходів,
нам нелегко давалося наше,
співам вартість гірка – голосіння.
По каміннях і на галуззі,
в піні хвиль і трави шелестінні,
в тлі пісків й на льодяних грудях
голосили й кидали насіння.
Нам тепер знана маса світла,
промінь Сонця дорожчий за золото,
коли після полудня солодко він ніжиться
на повіках Людини і Звіра примружених…


Життя - Порожнеча...
Сенс - Краса...

Нічого немає все є.

 
Форум » Творчество » Литература и поэзия » Пісні козлів... (Максим Холявін)
  • Страница 2 из 4
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • »
Поиск: