так трудно понять панораму стихов,
если забываешь первые строки
приближаясь к последним..
наверно родится нам надо хохлом,
на эти мгновения..

(а на иных кухнях -мы споём и противоположные баллады.. пошли?

Вы оба понимаете, о чём речь? Противоположные баллады?

Какое взаимопонимание!

Ждём противоположных баллад!

А противоположные баллады там ужо есть. Надо ещё сюда музыкальные опусы выложить, в смысле, стихи про музыку.

Выкладывай.

Поэты

Печатные слова…
Без живого присутствия, итак не особо нужного.
Если искать глубину, проведя ритуал
У костра доверия, уютно, как с ужином –
Встретишь некий кристалл,
Разгребая мнения своего мусора.

Нам всегда хватает себя,
Местами до отвращения.
Сотни миров в коробке стола,
Сегодня –место для одного посещения.

Оно всегда «сейчас»,
Мгновение, ждущее ясности.
Драгоценность желаешь душе,
Но по-прежнему выпиваешь с каждым…
--------
Друзьям

Как немыслимо чудно
Что все мы так здесь собрались,
Одинокие странники
Жутко далёких пространств.
И как искры костра
Что взвивается стрелами ввысь
Наши сполохи дня –
Неустанно себя понимать.

Забывая обиды
Неузнано –тайных дорог
Мы опять на прощанье
Споём, растворившись в забвенье..
Этот день словно миг, -
И нам быть уходящими в ночь
Пустоты. Что так вечна
В своём колдовском единеньи..

Присвячую безкінечному Травню

Складку межи брів поглиблюю,
щоб ріки внутрішнього світла
живили два солоних озера,
і струменями дощ із них полився.

На землі тоді виростуть квіти,
і наповняться сонячним медом.
Буду пити сироп душі літа
на жовтім простирадлі з очерету.

Зміню вірші на молоде насіння,
укину в ґрунт і пісню заспіваю,
про золото і про вино осінні,
про те, як усміхаючись вмираємо…

Хліба шматок, вина ковток – причастя,
обійми на серці – подяка.
Коріння та листя – моє нове щастя,
а навсібіч стріли – то мій новий знак.

Можливо, якби
пили
менше,
і менше
палили
трави,
то
менше було б
Ubermensch’ів
і мороку
для голови.

ГОНЧАРИ
Я пам’ятаю очі, що дивилися на скло пророчих окулярів
в захопленні німому перед світом, що для них відкрив він.
Так стрижень тонкий виростав явором з яру,
так той пророк у сірім кітелі крутив
гончарний круг напружених годин,
питав для зерен чорнозем після пожежі,
аби не припинявся плин,
аби людина поставала знову з глини,
щоб доглядати явір в ярі – справджувати сни.

Я пам’ятаю, очі задивлялися в пророчі окуляри,
я бачу серед вашої руїни залишки садів,
які устиг зростити він, розкидаючи сни
про трохи більше, ніж давав згори начальник.
Тепер є шанс, тепер є шанс завжди
схопити подих Муз понад гончарним брудом,
долонь ребром підставити під плин
напружених годин й отримати посуду,
куди насипати червоне борошно й вино
з-під серця вилити та причаститися
того, що називається Життя,
на вузол із минулого зав’язуючи літо
й пророчі окуляри, й посмішку його,
що понад кубком глиняним ширяє,
вітає вас із хлібом та вином,
зі сновидінням справдженим – вітає.
***

Дозріває, наливається розлука,
дорожній пил уже лоскоче ніздрі,
сльозою вмиті очі навіжені чисті
червоним присмерком наповнені розпуки,
хворіє серце кольором золи.
Розтягується крона – кілометри
вимірюють любов до крові та землі.
П’яний поїзд розхитаний вектор
поворотами стрілок розкреслить
на затиснутій болем груді.
***

Вони пили життя нерозбавленим,
хоч палило до солі з очей.
У безодні жахливих речей
солодким льодяником плавилися
в лампі на двісті свіч.
І тепер тільки голос кличе,
разу кожного наче – прощається…
***

Ми з Сонцем, моїм Прабатьком –
дві лампочки серед спільноти Всесвіту.
Він, звісно, більший, можливості в нього
зігріти планету куди будуть більші,
проте він не може, ніж я, краще Друга,
в самотності струму життєвого словом
і ділом на рівні тонкому – зігріти,
наситити голос – новим духом,
наситити руки – рукостисканням,
наситити очі – палахкотінням,
спільних польотів…

І там,
де від Сонця проміння основу
складе в порожнечі для маленького світла
із серця, наслідую приклад старих мудреців –
світло ллю, доганяю до надміру його міру,
люблю –
в тім, мабуть, піки сенсів життя і краса…
домальовують в тіні загуслого тіла
енігму під назвою «я».